Анна - Український Ізраїль

іавпвпфвп

– Анно, звідки Ви родом? Як випала нагода переїхати з рідної домівки до незвіданого північно-центрального регіону Ізраїлю – Нетаньї?

– Я народилась і до 25 років жила у Києві. А потім переїхала. Не сказати, що переїзд був принагідний. Думаю, це був підготований і продуманий крок.

– Чи важко/довго адаптовувалися до клімату та культури (особливо культури)? До чого досі звикаєте?

– Досі пам’ятаю перше літо. Ми приїхали у серпні, найспекотнішому місяці. Мені здавалось, що у мене всі думки спиняються від незвичного поєднання спеки і майже стовідсоткової вологості повітря. Так дивно було дивитись, як довкола пляшки води з холодильника за 5 хвилин набігає чимала калюжа конденсату. А потім, у листопаді я дивувалась, чому ніхто не ходить на пляж, чому ніхто не купається. Я просто розкошувала, а місцевим було вже холодно. Взимку була шокована тим, що вдома не набагато тепліше, ніж на вулиці. Але насправді я дуже люблю ізраїльський клімат. Завжди була літолюбом.

Взагалі звикання до клімату було доволі довгим. Це ж не просто температура, опади. Це своєрідний ритм життя: колір неба, який розказує про пору року, запах вітру, перший дощ, останній дощ, зимові громи, рослини, голоси птахів – усе про щось говорить, коли ти вмієш зрозуміти. Коли я обросла відчуттям оцього ритму тут, це принесло таку радість, ніби до мене повернулось якесь втрачене чуття.

Щодо культурних розбіжностей, то їх море. Тут навіть не знаю, з чого почати. Люди якісь за замовчанням теплі, відкриті. Самоорганізовуються з фантастичною легкістю. Доброзичливі в більшості своїй. При цьому з непереборним, якимось просто нереальним потягом до бардакізму. Південні люди, одним словом. І отут є момент внутрішньої рівноваги, якій потрібно знайти і тримати. Бо з одного боку адаптуєшся до цього темпераменту, а з іншого не перестаєш бути собою.

– Чи ідентифікуєте Ви свою сім’ю закордоном як національно- ізраїльсько- ідентичну. Чи спілкуєтеся з українськими сім’ями за місцем проживання? Чи велика українська громада там?

– Так, ми ізраїльська родина. Дім тут. Для дітей безсумнівно. Та і для нас теж. Це дуже сильне відчуття, його не заперечиш. Я дуже люблю цю мить, коли, повертаючись з-за кордону, виходиш з будівлі аеропорту, і бачиш пальми, якраво-блакитне небо, вдихаєш оце вологе гаряче повітря, і накочується така дитинна радість, радість, що ти повернулася.

Вихідців з України тут чимало. Після Майдану з’явивилась дуже активна волонтерська група. Піднялась хвиля інтересу до української культури. Стали проводитись фестивалі, побільшало концертів українських виконавців. Нещодавно відбулась подія, яка привернула увагу доволі широкої аудиторії - фестиваль українського кіно. У місті Бат-Ям діє Український культурний центр, де постійно проводяться виставки і творчі зустрічі. Посольство України, до речі, приємно вражає своєю активністю у сфері культури.

Я дуже люблю цю мить, коли, повертаючись з-за кордону, виходиш з будівлі аеропорту, і бачиш пальми, якраво-блакитне небо, вдихаєш оце вологе гаряче повітря, і накочується така дитинна радість, радість, що ти повернувся.

– Питання мови. Чи професійне та побутове життя вимушувало вивчити іврит? Якою мовою спілкуєтеся в сім’ї, з дітьми (дитиною?)?

– Звісно, життя без мови – обмежене і неповноцінне. Я намагалась учити її усіма доступними засобами. Перші місяці – на курсах. Тоді дивились телевізор, слухала, намагалась говорити. Складно було подолати внутрішній бар’єр і дозволити собі говорити неправильно, з помилками. На щастя, люди тут дуже рідко демонструють роздратування, якщо співбесідник говорить не дуже добре чи й взагалі заледве в’яже слова докупи. Ця доброзичливість надзвичайно допомагає. І з часом мова засвоюється, почуваєш себе все вільніше й вільніше.

Вдома ми говоримо російською. Діти обидвоє з річного віку в івритомовних садочках, тож вони абсолютні білінгви, легко переходять з мови на мову. Правда, між собою воліють говорити на івриті. Зараз старшому 7, а молодшому 4. Старший щойно закінчив перший клас, на івриті читає легко і з задоволенням, тепер дуже хочу навчити його кириличних літер. А ще він просить навчити його української, тож маю це у планах. Взагалі вони обидва дуже жадібні до мов: набираються слів із пісень незнайомими мовами, що мене дивує, легко запам’ятовують доволі великі уривки, із задоволенням вчать японські слова, якими користуються на гуртку східних одноборств.

– Кілька років тому книжковий світ відкрив Вас для України. Авторський текст книжки-білінгви «Монетка» (видавництво «Братське»), переклад книжки ізраїльської письменниці Тірци Атар «Від війни плачуть», одне з дванадцяти оповідань у «Чаті для дівчат» (видавництво «Видавництво Старого Лева»). Як це - професійно жити-на-дві-країни? Як реалізуєтеся в Ізраїлі?

– О, це таке заплутане питання. Насправді дуже непросто намагатись скрізь устигнути. Але з іншого боку, це цікаво, додає барв життю. Перші свої роки в Ізраїлі я була мамою на повну ставку – старший син народився у перший рік після приїзду. Потім стала працювати секретарем-адміністратором. Мені було дуже важливо, щоб робота залишала достатьо часу для родини, тож шукала я підходяще місце доволі довго. З часом діти ростуть, з’являються невикористані час і сили, тож я можу собі дозволити дедалі більше писати і перекладати. Бо без цього мені, чесно кажучи, сумно.

– Яким був Твій останній візит до України?

– Візити до України – то завжди дуже емоційний досвід. Буря змішаних почуттів, яка захоплює і довго не відпускає. Цього року навесні ми приїздили в Одесу, гостювали у друзів. Вперше так довго була в цьому прекрасному місті, і, чесно кажучи, закохалась.

Перед тим приїздила до Києва і Львова, ми тоді презентували “Від війни плачуть”, провели зовсім немало заходів як на тиждень візиту. А ще була  зустріч з дітками і читання “Монетки”. Пряме спілкування з читачами – то безцінний досвід. На жаль, я лише вряди-годи можу брати участь в подібних заходах. Тож для мене кожна така зустріч – на вагу золота.

Загалом, хочу сказати, що міста і люди справляли якесь дуже хороше, тепле враження. В останні приїзди мені впадала в око якась позитивна динаміка.  Не знаю, чи відчувається вона зсередини, кажу радше про погляд збоку.

Згадала вірш, який написався під час відвідин Києва у 2014. Він, мабуть, передає хоч трошки усі ті змішані почуття, яки охоплюють у кожен приїзд.

***

Київ

схожий мені на яблуню

покручену зимами й літами,

побиту трутовиком, омелою, короїдами

крихкі гілки обсипаються на

посохлі трави

посохле високе небо

сліпі морозці

корені по-старечому

вдержують прогорілу землю

може, що і довіку

буде мені яблуко

там, де серце